Мюнхен і Бандера

München
Bandera

Життєві дороги провідника Степана Бандери, окрім власне України, пролягали багатьма іноземними державами (Польща, Словаччина, Австрія, Італія), але особливо насиченим драматичними подіями був саме німецький, зокрема мюнхенський період діяльності Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Проживши всього 50 років, із них 5 років діяч українського національного руху провів у польських тюрмах, відбуваючи «довічне ув’язнення», 4 роки — у гітлерівському концентраційному таборі. У рідному селі Степан Бандери перебував із народження в 1909-му році і до 1933-го року, але з 1919-го до 1927-го — вчився в Стрийській гімназії, тому до Старого Угринова приїзджав лише на вакації, а далі — перебрався до Львова на навчання в місцевій політехніці.

Із усіма іншими місцевостями одного з провідних діячів націоналістичного підпілля пов’язують ще менші часові рамки. Тому післявоєнні роки в баварській столиці, а особливо трагічні події осені 1959-го року й «вічний спочинок» на місцевому кладовищі Вальдфрідгоф (Waldfriedhof), наштовхують нас на думку, що саме Мюнхен можна вважати головним «містом Бандери».

Якщо ж намагатись далі локалізувати найбільш «бандерівський» осередок на мапі Мюнхена, то, очевидно, перевагу маємо віддати адресі, що багато років була місцезнаходженням цілого ряду установ, що діяли в руслі ОУН — на Zeppelinstraße 67. Останнє ж помешкання родини Бандерів на Kreittmayrstraße 7 поступається в цій конкуренції хоча б із тих причин, що, по-перше, сюди Провідник переїхав остаточно тільки в середині 50-х років, а до того квартирував у різних місцях на близьких і далеких околицях міста (на берегах Штанберзького озера, в Браєрбрунні (Baierbrunn), по Rosenbuschstr. 3 та на інших підпільних оселях) під вигаданими іменами, а, по-друге, основний зміст життя керманича ЗЧ ОУН припадав якраз на громадсько-політичну та військово-підпільну роботу, що координувалась із бюро над р. Ізар. Саме там відбувались найважливіші наради й зустрічі, готувались пропагандистські та вишкільні матеріали, розроблялась тактика та стратегія подальшої боротьби. Якраз ці приміщення кількаразово ставали ціллю для диверсій та нападів ще задовго до замаху на самого Бандеру.

Якщо бюро на Zeppelinstraße ще частково продовжує виконувати ті ж функції, що були налагоджені ще за життя очільника ОУН, більше того в одній із «приписаних» тут структур — Українському інституті освітньої політики головує зять Степана Андрійовича Андрій Куцан — то можемо назвати цілу низку інших об’єктів, що з тих вже далеких часів повністю або частково змінили своє призначення або й взагалі втратили прив’язку до українських справ. Це і місця зібрань тогочасних українських мешканців Мюнхена на різноманітні акції та культурно-масові заходи, і церкви, куди він попри тотальні стеження й загрози зрідка міг собі дозволити прийти на Службу Божу, і найчастіше відвідувані в приватних справах заклади тощо.

Варто згадати хоча б кілька конкретних адрес: Dachauerstraße 9 (тут перебували довгий час чимало українських організацій, це було ще й місце проведення численних зібрань, наприклад, Крайового з’їзду СУМу, на якому був присутнім і С. Бандера), Lindwurmstraße 205 (Провід ОУН та редакція «Шляху Перемоги»), гуртожиток на Fürichstraße, помешкання на Konradstraße, оселі в Морбах біля Вальдгайму, та в Людвігсфельді (Ludwigsfeld) (деякий час тут поселялись хлопці, що готувались йти на Україну, «ветерани» УПА)… Пам’ятною для українців Баварії є і німецька церква Івана Хрестителя на Kirchenstraße, де відспівували С. Бандеру.

Степан Бандера опинився в Мюнхені тоді, коли це місто було одним із найбільших центрів українського життя, адже в перші повоєнні роки сюди було переміщено з Праги, яка опинилась під більшовицькою окупацією, Український Вільний Університет; у баварській столиці та на її околицях кінець війни застав десятки тисяч колишніх в’язнів концтаборів, «остарбайтерів», екс-учасників різноманітних збройних формувань і звичайних людей із України, особливо західної її частини, яким вистачило розуму відійти на Захід перед поверненням «других совітів».

Після тривалого воєнного лихоліття більшість українців, що опинились тут на чужині, насамперед, воліли думати про те, як нарешті влаштувати своє життя, а для цього необхідно було в першу чергу це життя зберегти, адже, як згадують старожили-діаспоряни, часто-густо навіть тут у зоні окупації, що підлягала західним альянсам, чигали агенти радянських спецслужб і непоодинокими були випадки, коли люди раптом зникали, а згодом виявлялось, що їх було схоплено й вивезено на підконтрольну СРСР територію. А далі були, в кращому випадку — Сибір, а в гіршому — тюрми і знищення для самого «колабораціоніста» і репресії для родини.

Небагато в Мюнхені залишилось тих, хто безпосередньо контактував із легендарним Провідником ОУН. Одним із них є Григорій Комаринський, уродженець с. Мозолівка біля Підгайців. Із 1952 р. Григорій, член ОУН в головному місті Баварії ще юного віку, опишившись в еміграції продовжував активну громадську роботу, працював в Українському Червоному Хресті, Комісії допомоги українським студентам, займався пластовими таборами, а тепер є одним з найповажніших парафіян церкви Покрови Пресвятої Богородиці та святого Андрія Первозванного. За спогадами цього літнього чоловіка (1921 року народження), наприкінці 40-х років, коли було утворено Федеративну Республіку Німеччини, куди ввійшла й Баварія, було проведено грошову реформу та надано можливість особам без громадянства виїхати в інші країни. Більшість українців цим скористались. Але ті, хто тоді ризикнув продовжити своє перебування в Мюнхені, хто зі своїх особистих вражень, хто з переказів батьків, в один голос твердять про те, що Степан Бандера, як і ті, хто найближче з ним співпрацював, зовсім відрізнявся своїм стилем життя й повсякденними звичками: коли всі думали про матеріальне, про особисте, він цілковито жив загальноукраїнськими справами, займався справами ЗЧ ОУН. А головною й найнебезпечнішою справою Організації була боротьба за Незалежну Україну, що в Краї тривала з кулеметними чергами, облавами й депортаціями з боку «червоних визволителів», а тут, в еміграції, хоч і не було відкритих збройних акцій, протистояння було не менш напруженим та небезпечним.

Усі провідні діячі з українського середовища були під прицілом ворожої агентури. Не дуже й залежало від того, чи людина займалась політикою та підтримкою антикомуністичного підпілля, чи просто культивувала українську освіту, мистецтво, духовність. Усі вони ніби були на одному фронті! Про масштаби тогочасних подій та надзвичайно високий рівень українського національно-патріотичного представництва на баварській землі свідчать імена тих, хто тепер покоїться на одному з найбільших мюнхенських кладовищ Вальдфрідгоф: Ярослав Стецько, Степан Ленкавський, Дмитро Дорошенко... В архівах УВУ зберігається список Українських вояків, похованих на цвинтарях у Мюнхені (складений десь у середині 80-х років). Він нараховує 85 імен.

Кілька разів, особливо в ті моменти, коли загострювалась напруга інспірованих московською агентурою міжусобиць у націоналістичному середовищі місцевої діаспори, С. Бандера виявляв бажання повернутися в Україну, щоб там влитись у безпосередні лави борців за України. Навіть із уст колишніх опонентів головного «бандерівця» й досі не можна почути сумнівів у тому, що ці наміри керманича ЗЧ ОУН були щирими. Однак найближчим побратимам, зокрема Ярославу Стецьку та Степану Ленкавському, тоді вдалось переконати Бандеру, що така жертва стане необдуманим подарунком ворогові, який докладав величезних зусиль якраз для того, щоб спочатку домогтись у своїх недавніх союзників арешту й видачі «зрадника й фашиста» до рук СРСР, а потім змінив тактику, розігруючи складну шпигунську гру, щоб заманити його на свою території й там схопити. Коли ж перші два сценарії, розроблені КГБ, не спрацювали, кремлівські верховоди наважились вдатись до звичного для себе останнього аргументу — до вбивства.

BanderaFamily

Степан Бандера з сім’єю в Альпах

Так склалось, що поза українською громадою небагато людей знає про те, що в Мюнхені жив, працював, боровся і загинув видатний діяч українського національно-визвольного руху Степан Бандера. Окрім пам’ятного хреста на його могилі на південній околиці міста, ви не знайдете жодного іншого меморіального знаку на його честь. Так, навіть пам’ятну дошку на будинку, де багато років діяв оунівський центр (саме тут і працював останні роки свого життя С. Бандера), українській громаді вдалось встановити тільки в 90-х роках, вже за існування незалежної України. Однак будь-яка згадка власне про самого Бандеру відсутня, дошка була приурочена до ювілею Ярославу Стецьку.
Натомість значних зусиль було докладено українцями-патріотами на чолі з представником родини Провідника А. Куцаном задля того, щоб аналогічним чином вшанувати Степана Бандеру, встановивши меморіальну дошку на фасаді того будинку, де він востаннє мешкав і трагічно загинув. Однак тривале листування і перемовини ні до чого не привели. По-перше, на відміну від самого екс-бюро ОУН на Zeppelinstraße, будинок на Kreittmayrstraße українцям не належить. По-друге, щоб вчинити такі дії, необхідна згода всіх (!) мешканців будівлі. Вже на стадії звернень до власника цього будинку з таким дозволом виникли труднощі: чи то з якихось політичних мотивів, чи з міркувань безпеки (адже не можна виключити, що такий об’єкт може стати ціллю вандалів-українофобів) — ініціатори з боку мюнхенської української громади так і не дочекались позитивної відповіді.

Хоча слід віддати належне німецькій скрупульозності: у друкованих виданнях німецькою мовою, присвячених історії Мюнхена, Степан Бандера згадується як один із відомих його мешканців, а також тут поміщено інформацію про те, що людина, яку шанують на Україні як національного героя, — похована на одному з міських цвинтарів.

То ж нам, українцям, слід активніше просувати правду про Героя України (яким він залишиться незалежно від підписів та печаток на офіційних паперах), долати незгоди на непорозуміння в своєму середовищі, які десятиліттями щедро засівались недругами України, в т.ч. і шляхом масового поширення наклепів та брехні, але не менш важливо доносити, хоч по крупинці, правдиву інформацію до тих, хто, не маючи інших джерел, досі користується рудиментами комуністично-совіцької пропаганди.

Ще чимало зусиль треба докласти, щоб європейці не сприймали нашу шану до борців за незалежність через московсько-кремлівські окуляри як прислужників фашистського режиму, від якого насправді ОУН Бандери чи не найбільше постраждала! Адже подобається це нашим недоброзичливцям чи ні, але Мюнхен для всіх українських патріотів ще кілька десятиліть тому став справжнім осередком незламного УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ в центрі континенту, БАНДЕРІВСЬКОЮ столицею Європи!


Автор: Тарас Федорів