Владика Петро Крик

Schönstr. 55 81543 München

​​​​​​​

 Інтерв’ю з Владикою Петром Криком, єпископом Української греко-католицької церкви, апостольським екзархом для українців греко-католиків у Німеччині та Скандинавії

“...Зараз все йде до кращого, бо почав в Україні народжуватися один народ...”  - Владика Петро Крик

- Розкажіть, будь ласка, про своє походження, дитинство, стан української еміграції у той час?

- Я є українцем з Польщі. В сорок сьомому році нас завезли в тогочасні німецькі землі, а загалом вивозити людей з України почали ще з тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Були люди, котрі зволікали, не хотіли їхати, але саме в тисяча дев’ятсот сорок сьомому році , після вбивства під Калінінградом польського генерала Свяческу, вивезли й тих 146 тисяч українців, які ще залишились. Тоді була гарна пропаганда, знаєте, що там все на них чекало: добробут, хата, а в реальності залишили в чистім полі - і робіть, що хочете. Часу на збори наші люди мали всього три години. Ну, що це таке –  три години? Навряд чи багато встигнеш запакувати з того, що маєш за цей час. Люди ж хотіли взяти з собою усе: худобу, курей, меблі...Так от, польське військо оточувало село, і пильнувало, що хто мав брати, потім відправляли людей на потяг. Їхав він довго, кілька тижнів, бо й корови були, і ще багато чого. Навколо того всього ще й різні чутки ходили, то наші люди не хотіли по воді діставатися, бо боялися, що їх можуть потопити, а жити хотілося всім. У поляків, в свою чергу, свої чутки ходили, що приїхали бандити, бандерівці, і вони сильно нас боялися і були дуже обережні, бо, може, й дійсно бандити. А серед тих українців були в основному звичайнісінькі хлібороби, люди, котрі Богу духа винні, налякані, люди, які втратили свій дім,  але найбільше – своє комфортне середовище, бо кожне село мало тоді церкву та читальню. Функціонували тоді й просвіти, в яких люди брали участь, а при просвітах завжди хори організовували: там співали і показували театральні вистави. Ще в ті роки наше село мало найращий хор, котрий виїжджав на конкурси і займав добрі місця. Коли ми приїхали, то застали старі німецькі будинки, які за якихось два роки стали обграбовані та практично знищені. То все була справа рук східних поляків, які мали великий  страх та відразу  до всього німецького, “не свого”. Вони, знаєте, навіть для опалення своїх будинків, щоб до лісу не ходити по дрова, брали з тих будинків двері чи вікна, чи підлогу. А коли наші люди туди прийшли, то в тих руїнах дали їм мешкати, і часто вони не мали навіть дверей. Будинків таких було дуже багато, і людей наших було багато. Бувало, що кілька родів змушені були однією купою жити. Часи були тяжкі, але люди все відремонтували. Загалом, всі залишилися самими собою, бо в тім селі все було по-українськи, так, як колись. Діти ходили до польської школи, а я, наприклад, не вмів ще тоді по-польськи розмовляти. Ми мешкали в такому собі присілку, де було десь сім українських родів. В тім часі нам помагало малесеньке село в двадцять хатів – Шаново. Туди ж прийшов отець Мирослав Липецький, і з тисяча дев’ятсот сорок сьомого року почали там служити Божественну Літургію. О, то була така собі наша Мекка, туди люди з’їжджалися з усіх околиць. Наприклад, туди їхали дитину хрестити, або шлюб взяти, і то було таким собі доказом, як українці прив’язані до всього рідного, і як хочуть всі важливі моменти свого життя повязати із своєю церквою. Такий епізод згадується мені: молоді люди хрестили свою дитинку в мене. Розказували, що могли в костелі то зробити, бо і ближче, і зручніше, але потім, кажуть, подумали, що не зможуть дивитися дитині в очі, коли вона виросте і запитає, чого її хрестили в костелі, коли була можливість у нашого священника. Мав тоді я особливі відчуття...

Petro Kryk

В нас до п’ятдесят шостого року те єдине, що давало людям сили – то була церква. Я ж був малий і ще не розумів, що то є. До діда мого, Андрія, приїздили в неділю ну десь 10 мужчин на роверах і правили суху службу Божу (бо не було священника). То вони збиралися, дідо мав завжди книги з собою, читав по-слов’янськи, і то також їм допомагало. Мій брат має близько тисячі інтерв’ю з тими людьми, котрі ще там продовжують жити; більшість, звичайно, на жаль, вже повмирала.

Я самого повіту добре не пам’ятаю, бо я дуже малий був, лиш два роки мав. Українці ж там освоїлися, працювали і поволі вростали. В ті часи ми не могли нічого збудувати, ніякої церкви чи каплиці, бо була комуна. Хтось хотів щось збудувати, навіть і маленьке, та не мав можливості. Тому правили ми зазвичай по костелах, оскільки деякі латинські священники були досить прихильні до нас. Служба відбувалась зазвичай десь пополудні, і це відобразилось і на нашому обряді, бо ми не могли вповні розвинути наші богослуження. Ситуація повністю змінилась у тисяча дев’ятсот  вісімдесят третьому році, коли впала комуна. Ми тоді десь сорок церков збудували по всій Польщі. Тепер кожний округ чи село, чи містечко має свою церкву, і люди ходять туди. Було й таке, що якусь стару церкву перенесли на північ, а вона майже розвалилась, погнила, але зробили їй реконструкцію і вона продовжує там людям служити. Вони ж згадують та пишаються, що вона разом з народом туди прийшла.

- Блаженніший Любомир Гузар у одному зі своїх інтерв’ю зазначив, що в Україні живуть різні люди - “напівукраїнці і напівнеукраїнці”, і що потрібно активно працювати над визначенням та зміцненням їхньої політичної ідентичності. Які ж українці, на Вашу думку, живуть в Мюнхені?

- Я б сказав, що можна говорити про своєрідну людську мозаїку. І дуже добре її видно саме на щорічний святій вечері, котра збирає разом людей з різних сторін та куточків України. З одного боку це добре, бо ці люди пізнають себе, свої звичаї і традиції, а це творить спільноту. Інша справа, що дуже довго існувала проблема, як тих людей заохотити ходити до церкви. І тут зокрема, і по парафіях в Україні думали, як так зробити, щоб люди були проінформовані, могли віднайти свої церкви, щоб вони могли там зустрічатися і молитися, ходити на службу Божу. Усе ж-бо залежить від того, як все створити і організувати. Згадується мені випадок з Інституту Гарди: була там одна дівчина, яка казала, що вона православна. В результаті й  до сьогодні ходить до нас, але як скінчилась перша її спільна з нами служба Божа, то вона сказала таке: “Всі сюди йшли, то й я прийшла”. Але ж справді: вона мала бажання, мала поклик, але не мала, куди йти. А їм сестра Івонна різні зустрічі робила, катехизацію, потім вони кудись ходили разом, їздили, і так, потроху, створилась спільнота. І то є добре, як я зараз бачу. Нещодавно зовсім там був, то парафія виглядає відродженою такою, знаєте. Людей стало зараз набагато більше, багато молодих є, вони, в свою чергу, інших долучають. То є досить різностороння робота.

Якби не всі ці люди – біженці з Польщі, України, Югославії, то нашої церкви вже б не було, знаєте. Усіх тих, хто приходив раніше, мабуть, вже й не стало, а були й такі, що по двадцять років до нас приходили. Ніхто не думав також, що комуна впаде. Я був на той час в Польщі, усіляке міг собі уявити, але щоб комуна впала! Навіть церкви будували з думкою про ті часи, про могутню масу людей. По-перше, було то досить дешево раніше, і тому їх так багато було побудовано. Ніхто не знав, що люди вимруть, що доведеться щось розвалити, бо зараз ліпше щось розвалити, ніж десь прибудовувати. Спочатку ж люди завжди трималися разом. Об’єднувалися в своєрідні такі табори, що з релігійної сторони було добре, бо всі разом могли щось завжди зробити. А потім роз’їхалися по цілому світі: Америка, Канада, Австралія...Тому що Німеччина була цілковито зруйнована. Вона була тоді, я думаю, менше-більше, як Донбас зараз. Уявіть собі, не було в Мюнхені місця, де б можна було провадити службу Божу, все було знищене. Ну і наші люди також виїздили, бо то була руїна і біда. А потім, коли умови життя покращилися, люди роз’їхалися по всій Німеччині, і все змінилося. Більше не відчувають відчувають вони потреби, щоб так єднатися, бояться.

Petro Kryk

А ще думаю, що то зараз життя людське таке стало: не тільки в українців, а в усіх людей, що на справи Божі немає багато часу. Зараз же, якщо свята трапляються серед тижня, то мало людей можуть прийти; вони можуть взяти відгул, але не роблять того, бо ж мають працювати, і дуже тяжко те все полагодити. А люди, котрі приїжджають з України, дуже швидко втягуються в цей ритм. Підходить до мене якось чоловік і каже, що хоче серед тижня до церкви прийти. Я йому порадив радше то у неділю зробити, бо в будній нікого немає. Люди, які щойно приїхали з України не вірять, що церква лише в вихідні працює, що всі на праці. Особисто ж я вважаю, що все наше життя концентрується при церквах. Так само я думаю, що одної неділі мало, щоб всіх охопити, щоб усіма заопікуватися. Це дуже мало.

- Яким є Ваше ставлення до тих подій, що відбуваються на сході України?

- Якби  не Володимир Путін, то там би зараз того не було. Все б владналося, і люди б нормально жили. Але він не може з тим погодитись, що все-таки Україна є самостійною державою і знаходиться поза орбітою Росії. Ну і я вважаю, що не лише ми, але цілий світ є проти його політики. До того ж, Америка, Росія і Англія були гарантами нашого суверенітету після того, як Україна відмовилась від ядерної зброї. А зараз маємо те, що є. Менше з тим, якби не допомога цивілізованого світу, якби не санкції, то, я думаю, що могло б бути й ще гірше все. Маю переконання, що зараз все йде до кращого, бо почав в Україні народжуватися один народ. І люди в тім всім відчувають, що вони є, власне, українці. Попри це, мільйони піддаються впливові  російської пропаганди і, наприклад, на Донбасі й  до сьогодні дуже мало  звучить українська мова. Українці сходу слухають те все, і, на жаль, воно таки щось їм десь лишає. Мені хочеться думати, що то така остання агонія Росії. Поки вона все не піддається, але то вже питання часу. Європа цьому сприяє.

Я думаю також, що має бути якийсь план  вирішення, і нам допоможуть, і всі разом відбудуємо гідне життя на тих теренах. Але ж жертв не повернеш! То ж молоді люди загинули. Хлопців, знаєте, і тих, і тих шкода, бо і тут люди, і там також люди.

- Чи є якась особистість, яка вплинула на Вас і на Ваше професійне життя?

- Був один дуже добрий священник в Бжесько, він був поляк, дуже мудрий був. Звичайно, дідо мій. Він жив дуже праведно, і ніколи не кривив душею. Як приходила пора, то він на колінах на спеціальному п’єці молився; хай в півголоса, але щоденно молився. Ніколи не соромився, а навпаки - боявся і тримався свого народу, своєї церкви. В семінарії був отець Липецький, мітрат наш. А ще якось довелось мені зустрітися з Каролем Войтилою (Папа Іоанн Павло ІІ – прим. авт.). Він був молодим єпископом, а потім став молодим Папою в 56 років. То було раз так, що святкувалися якісь урочистоті в одному німецькому місті. Ну, була там вечеря чи обід спільний, і він прийшов туди такий гордий, з примусом. Подивився на наш той стіл весь і каже: “О, то вам ліпше живеться, як нам - єпископам”. А я кажу: “То запрошуємо...” На це була мені відповідь: “Дякую, я вже їв. А вам бажаю смачного до самого кінця” (сміється) Здавалося б, такі банальні речі, але найбільше запам’ятовуються. Він й справді був дуже відкритий та щирий , по горах ходив, з молоддю на каяках плавав, часто зі всіма спілкувався.

Petro Kryk

- Дуже дякую Вам за розмову і наостанок хотілося б отримати якесь напутнє слово для наших читачів.

- Найперше – треба, щоб всі залишалися людьми. Неважливо, чи ви будете в Україні, чи будете на чужині; чи будете священником, чи лікарем. Головне – бути людиною. Ну, і знаєте, як ми є тут, то треба залишатися українцями. Як будемо такими автентичними, правдивими, то, я переконаний, нас будуть шанувати. Бажаю також, щоб до церкви ходили, чи до церков. Хай кожен йде до своєї, аби лиш не було ніякої ворожнечі. Є такий старенький священник Йозеф Рісінгер, він з монастиря, що в Саабрюккені. Там всього є сто монахів, і вони всі в свій час працювали в різних куточках світу, а він жив двадцять років у Парагваї, працював  серед наших, вірних, навчився обряду, мови і за ці двадцять років сім церков здобув нам! Колись він під час виступу сказав: “Я вас нікуди не перетягаю, але як не маєте своєї церкви, ходіть до нас, і будете мати свого священника і церкву свою матимете. Так от хай наші люди пам’ятають, що вони є християнами, хай стараються бути на службі Божій. Українці менше-більше асимілюються, але треба завжди тримати місце для Бога. 

Розмову вела: Ганна Склонна
Фото: Денис Долженко

Український Мюнхен

Emma Andijewska Titelfoto

Лабіринтами Емми Андієвської

Бувають люди, знайомство з якими — це як ковток свіжого повітря. Жодні рамки чи умовності не пасують їхньому образу мислення та життєвій позиції. Досвід знайомства з ними — це щось, до чого неможливо себе підготувати, як неможливо й опиратися їхній харизматичності та автентичності мислення. Саме такою є Емма Андієвська...